Справжня реформа системи догляду не зводиться лише до переміщення людей із великих установ до менших закладів. Її головна мета — повернути людині контроль над власним життям. Деінституціалізація — це насамперед зміна підходу: перехід від інституційного догляду до підтримки, заснованої на свободі вибору, гідності та самостійності.
У Польщі процес деінституціалізації часто зводиться до закриття великих будинків догляду та відкриття менших установ на 10–12 осіб. На перший погляд це здається кроком у правильному напрямку — менше мешканців, сучасні будівлі, більш домашня атмосфера. Проте сама зміна масштабу ще не означає реальної системної трансформації.
Менша кількість мешканців не завжди означає більшу незалежність. Якщо правила залишаються тими самими, а рішення й надалі ухвалює персонал, то фактично установа продовжує функціонувати за старими принципами — лише в меншому форматі.
За словами експертів, зокрема професора Яна Сіски та професорки Джулі Бідл-Браун, багато менших закладів і надалі працюють за інституційними принципами. Це означає обмежену приватність, чітко встановлений розпорядок дня та незначний вплив мешканців на рішення, що безпосередньо стосуються їхнього життя.
У таких місцях повсякденне життя часто підпорядковане визначеному розкладу — фіксований час для прийому їжі, сну та занять. Люди не завжди можуть самостійно вирішувати, коли прокидатися, що їсти або як проводити свій час. Попри покращені умови, відчуття залежності може залишатися.
Справжня незалежність визначається не місцем проживання, а можливістю приймати щоденні рішення. Свобода починається з простих речей — обирати, коли вставати, що їсти на обід, як провести день і з ким спілкуватися.
Саме ці щоденні вибори формують відчуття гідності, самостійності та приналежності до суспільства. Коли людина має вплив на власне життя, вона почувається впевненіше, спокійніше та більш залученою до спільноти. Без цього навіть найсучасніший заклад не може замінити справжній дім.
Однією з найбільших проблем залишається відсутність доступу до особистої асистенції. Без належної підтримки люди з інвалідністю залишаються відрізаними від суспільства, ринку праці та соціального життя, навіть якщо проживають у сучасних умовах.
Сама по собі інфраструктура не створює умов для незалежного життя. Потрібні реальні рішення, які сприяють включенню: доступ до послуг, підтримка особистих асистентів і можливість активно брати участь у житті громади.
Деінституціалізація має означати перехід від контролю до підтримки, від залежності до розширення можливостей. Лише тоді може з’явитися система, у якій кожна людина матиме реальне право вирішувати про себе та жити незалежним і гідним життям.
11 Лютого, 2026
