В останні роки Польща отримала значні фінансові ресурси з Європейського Союзу, які мали бути спрямовані на модернізацію системи соціальної підтримки та покращення якості життя людей з інвалідністю й осіб, що потребують постійної допомоги. Ці кошти повинні були підтримати перехід від інституційної опіки до сучасних форм підтримки, заснованих на самостійності та інтеграції в суспільство. Однак дедалі частіше лунають голоси, що значна частина фінансування не доходить безпосередньо до людей, які найбільше його потребують.
Замість підтримки незалежного життя та щоденної допомоги мільярди інвестуються в реконструкцію й модернізацію існуючих закладів. Це породжує принципове питання: чи йдеться про реальні системні зміни, чи лише про збереження старої моделі в оновленій формі?
Європейські фонди мали пришвидшити процес деінституалізації, тобто перехід від великих закладів до індивідуальної підтримки, що надається в домашньому середовищі та місцевій громаді. Проте на практиці значна частина коштів і надалі спрямовується на ремонт будівель, розширення установ і підтримку інституційної системи.
Нове обладнання, оновлені кімнати та сучасна інфраструктура можуть покращити фізичні умови перебування, але не змінюють суті інституційної опіки. Люди залишаються відокремленими від звичайного життя суспільства та часто мають обмежений вплив на свій розпорядок дня, рішення й особистий вибір.
Справжня реформа повинна бути спрямована на підтримку незалежності та самостійного життя. Інвестування в будівлі замість розвитку послуг може фактично зміцнювати систему, яка мала б поступово замінюватися сучасними формами підтримки.
Одним із ключових елементів сучасної системи підтримки є персональна асистенція. Вона дає людям можливість жити самостійно, працювати, навчатися та активно брати участь у суспільному житті. У багатьох європейських країнах саме вона є основою соціальної політики.
У Польщі персональна асистенція часто функціонує лише в межах тимчасових програм і короткострокових проєктів. Фінансування є обмеженим у часі та нестабільним, що позбавляє людей гарантії довготривалої підтримки. Після завершення проєкту допомога нерідко припиняється.
Навіть там, де асистенція формально доступна, кількість годин допомоги часто є недостатньою. Доступ до послуг різниться залежно від регіону, а бюрократичні бар’єри ускладнюють їх отримання. У результаті персональна асистенція існує радше формально, ніж як реальний інструмент задоволення потреб.
Коли системна підтримка відсутня або є недостатньою, основна відповідальність лягає на родини. Близькі стають головною опорою у щоденному догляді, часто жертвуючи власною роботою, фінансовою стабільністю та особистим життям.
Родинні доглядальники виконують складну й тривалу працю. Проте державна фінансова підтримка часто є обмеженою та недостатньою. Багато хто змушений скорочувати робочий час або повністю залишати роботу, щоб доглядати за своїми близькими.
Догляд за близькими є не лише фізично виснажливим, а й психологічно складним. Без сильної та стабільної системи підтримки родини часто залишаються сам на сам із проблемами. Їхня праця є критично важливою для функціонування системи, але часто залишається недооціненою.
Все більше експертів наголошують на необхідності змінити підхід до використання державних та європейських коштів. Замість інвестування в інституції фінансування має бути спрямоване на послуги, які підтримують людей у їхньому природному середовищі.
Розвиток персональної асистенції, виїзних соціальних послуг і підтриманого проживання повинен стати пріоритетом. Такі рішення дозволяють людям жити гідно, залишатися частиною суспільства та самостійно ухвалювати рішення щодо власного життя.
Справжня реформа потребує чіткого обмеження фінансування інституційної опіки та перенаправлення інвестицій у послуги, що підтримують самостійність. Це не лише фінансове рішення, а й питання цінностей і стратегічного вибору суспільства. Реальний прогрес слід вимірювати якістю життя людей, а не кількістю відремонтованих будівель.
13 Лютого, 2026
